Моя книга... Дуже прошу коментувати.
Два світи
Книга присвячується моєму найкращому другу – Настусі, котра не боїться бути не такою як всі…
Частина перша: Паралель або Чудес не існує
Чудес не існує…
Існує тільки магія
1
Сонце подарує тобі квіти
Вітер принесе тобі весну
Музика крихка ллється, як ріка
Ми йдемо, тримайся, ось моя рука
Відчуваєш смак цієї пісні
Бачиш звуки мають кольори
Лінія тонка ллється, як ріка
Ми йдемо, тримайся, ось моя рука
Ти не зможеш їх забути
Вони стануть твоїми
Назавжди так може бути
Психоделічні краї
Психоделічні краї
(Димна Суміш, "Психоделічні краї"
Розпочну історію з того, що у великому місті жила дівчина. Її звати Емілі, принаймні так було написано на папірці у її пелюшках, коли дівчинку знайшли. Прийомна мама дала їй ім’я Настя. Їй шістнадцять, вчиться у десятому класі. Про біологічних батьків дівчини нічого не відомо. Так ось жила наша героїня цієї розповіді на шістнадцятому поверсі величезного будинку в квартирі під номером 333. Емілі весела, добра та дружна, вірить у чудо понад усе та часто говорить сама з собою, але трохи лінива, а особливо, коли мова йде про навчання чи прибирання .
Життя Насті було чудовим, але їй здавалося, що воно буденне і одноманітне. Їй хотілося розмалювати цей сірий світ яскравими фарбами. Емілі прагнула неординарності, незвичайності, чогось дивного і химерного, не схожого не те, до чого вона звикла.
Отож, все почалося з таємничого ранку. Дівчина розплющила очі після кольорового сну і прокинулася.
— Котра година? – вона потягнулася рукою до мобільного телефона на полиці. – О ні! Восьма ранку. І це перший день весняних канікул! Доведеться прокидатися.
Вона сіла.
— Мені сумно. Треба купити папугу.
Дівчина оглянула свою кімнату: все в фіолетових тонах(аякже, це ж її улюблений колір!), одна зі стін повністю була вкрита постерами рок-гуртів, стіна навпроти – намальованими казковими квітами, решта стін просто були розмальовані балоном, також кілька малюнків прикрашали стелю, на підлозі був паркет темного відтінку, у кутку стояв стіл, під склом якого були диски й пластинки, з комп’ютером, у іншому – ліжко, і ще балкон, шафа, трюмо – звичайна дівоча кімната.
Емілі встала, одягнулася та пішла до ванної.
— Привіт,— сказала дівчина свому відображенні у дзеркалі.
Вона мала чисті зелені очі, які часто міняли форму зіниць, хоча ніхто цього не помічав. Волосся в Емілі було світло-русяве, хвилясте і недовге. Вона була середнього зросту і струнка. Дівчина дуже любить солодощі, особливо шоколад, слухає рок та, що трохи дивно для підлітка, класичну музику. Достатньо глянути на таку людину і зрозуміти, що порція позитиву занадто велика. Ще вона трохи скажена і взагалі дуже емоційна людина. Емілі може без причини розплакатись, почати галасувати, стрибати від радості через різні дрібниці або просто так мовчати увесь день. Таких мало хто розуміє… Авжеж, коли всі люди кудись спішать заклопотані, дівчина спокійно малює сердечка на запітнілих вікнах, мріє про щось нереальне, посміхається і говорить сама із собою. Зазвичай, "нормальні" люди вважають її божевільною.
Умившись, Емілі пішла на кухню та відчинила дверцята холодильника, дістала залишок шоколадки та зачинила дверцята.
—Чим сьогодні поснідати?
Вона любила їсти більше ніж готувати. Друзі її називали вічно голодною дитиною. А хобі дівчини було – виготовлення прикрас з різних матеріалів. Ці прикраси були такою ж як і Настя. Вони були не з сяючими камінцями, а у формі метеликів, квітів, листочків, птахів абсолютно різних кольорів. Адже природу Емілі любила і бачила її красу через власні окуляри.
Довго шукати свій сніданок Насті не довелося.
— О, макарони.
Емілі поставила їх грітися у мікрохвильову піч. Тоді вона взяла маркер і поставила хрестик на календарі. «Ну, ось. Іще один безглуздий день.»
Наївшись макаронів, випивши кави з улюбленої чашки, яку сама дуже гарно розфарбувала, з’ївши шоколад, дівчина пішла до своєї кімнати. Задзвонив мобільний телефон. На екрані світилося: «Машка». Її подруга була одною з тих людей, які розуміли Настю без слів і без пояснень. Дівчата могли поглядом розповісти одна одній події за весь день, не сказавши жодного слова. Ніби долею було сказано, що ці люди мають дружити.
— Мосі-мосі*! – радісно піднесла слухавку до вуха Емілі.
— Охайо годзаймас*!
Друзі – це кілька мрійливих фантазерів, що притягнулися одне до одного, наче магнітом і ніколи не розстаються. Крім них і матері Настю геть ніхто не міг зрозуміти. Тож Емілі була безмежно рада почити голос близького друга.
— Охайо*. Я вже думала, що я одна не виспалась.
— Ось бачиш, не варто сумувати через це! Мене, до речі, батьки розбудили і сказали, що наступного місяця ми їдемо до родичів у Німеччину.
— Я рада за тебе.
— Домо арігато*. А як в тебе справи?
— Як завжди – сумно, одноманітно, похмуро....
— Не розчаровуйся у житті, воно приносить купу сюрпризів саме тоді, коли найменше цього очікуєш. Я тобі ще передзвоню, не сумуй там! Дзя*!
— Лише ти вмієш піднімати мій настрій… Сараба*!
«Нарешті хоч трохи повеселішало...»
Емілі поклала телефон на полицю та вийшла на балкон. От тобі і сюрприз… Вона побачила дивне синє світло та напіввідчинені прозорі двері десь на висоті другого поверху. Якась невидима сила тягнула дівчину туди, ніби вона вже це бачила…уві сні…
Настя, наче зачаклована, перелізла через вікно та полетіла з шістнадцятого поверху до сяючих дверей. Було таке відчуття, що у неї виросли крила… Крила! Як же чудово вміти літати! Летіти до такого знайомого прекрасного світла. таке відчуття, що мрії раптом почали збуватися… І коли нарешті дівчина перетнула це світло, все навкруги потемніло, і вона втратила свідомість. Невже так швидко закінчилась мрія? Чи вона лише почалася?
[*японською: мосі-мосі—алло(неформальний варіант), охайо годзаймас(у)—добрий ранок, охайо—привіт(неформальний варіант), домо арігато—велике спасибі (дуже ввічлива форма), дзя—бувай(зовсім неформальний варіант), сараба—бувай(неформальний варіант)]
Форум
Вибране: 0
