Найбільшим, найголовнішим українським родинним, громадським і релігійним святом у річному циклі зимових свят — „брумалій" — було в давнину свято „Корочуна''. Назву Корочун толкують різно: як свято дня, що ступнево збільшується (ніч скорочується), я,к назву соняшних променів, що входять з цього часу під земну кору і т. д. Але запевнити, що саме від спогаданого пішла назва — дуже трудно, та й неможливо.
Походження самого свята „Корочуна" також толкують різно. Одні теоретики-дослідники, як наприклад, відомий професор Харківського університету Потебня (1835-1891), виводить подібність наших свят від східньої мітології — іранської та індійської. Санскритські „Веди" та іранські „Авести" дуже багато подають близького до наших пісень та звичаїв.
Походження самого свята „Корочуна" також толкують різно. Одні теоретики-дослідники, як наприклад, відомий професор Харківського університету Потебня (1835-1891), виводить подібність наших свят від східньої мітології — іранської та індійської. Санскритські „Веди" та іранські „Авести" дуже багато подають близького до наших пісень та звичаїв.
Була думка, що наші пращури з переселенням принесли відтілля все це.
Прихильники теорії літературних та культурних запозичень, зокрема проф. Драгоманів, намагаються довести, що ми, частково, способом культурних зв'язків, запозичили ці обрядові свята. І, справді, є в нашім фолькльорі багато подібностей навіть і до семітських переказів та культів.
...„Різні мітологічні та фантастичні образи, переховані в наших казках, знаходять собі разючі паралелі в повістях вавилонських та старо-єгипетських", — говорить проф. М. Грушевський у своїй праці „З історії релігійної думки на Україні".
А навіть спостерігаємо й те, що у наших стародавніх колядах панували мотиви про створення світу, подібно до буддистських та китайських молитов та переказів. Ці мотиви яскраво відбиті в поезії східньо-турецькій та монгольській.
У дійсності, азійські орди проходили через Чорноморські степи й цілком природньо могли позначити свої впливи. Заперечувати ж, що наші пращури могли бути в ті часи в культурній та політичній залежності від іранських орд — не приходиться.
Не можна заперечити й грецьких впливів на антів. З розселенням на Чорномор'ї, українські племена (правда, вони тоді не носили назви „українські", а мали в різні часи й різні назви), зокрема анти, зустрілися там з грецькими колоніями — Тири, Ольвії, Танаїса, Херсонеса тощо.
Посуваючись до Дунаю, анти зустрілися з романською культурою, звичаями. І „коляда" певно від латинської назви „календи" (новорічні святкування); відтіля, можливо, прийшли до нас і уривки „сатурналій"' — новорічних забав.
Поруч з цим і українські культурні впливи позначилися, і тепер відчуваються у східніх слов'ян та частково й у західніх.
Наш цикль зимових свят наближається й нагадує цикл подібних грецьких та римських. „Врумалії" — від 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса; „Сатурналії" від 17 до 24 грудня; „Воти" — від 24 грудня по 1-ше січня. Цьому циклу відповідають наші — „Калита-Андрій", „Катерина"; „Корочун", тепер Різдво; „Маланка", „Василь" — Новий Рік та Водохрещі. (Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна забуті в пам'яті народній, а з прийняттям християнства всім цим святам дано вже й християнські назви). Про зміну назв зрозуміло цілком, бо християнська церква з ранніх часів вела завзяту боротьбу з „врумаліями" „сатурналіями", „вотами" й „календами". Ця рішуча, на жаль, боротьба з дохристиянськими святами провадилася і в Русі-Україні. Найдовше втримались в Европі „календи". Таким чином, припускаємо, що спогадані свята могли прийти з Азії через Грецію та Рим в Европу. Тут перетравилися, прибрали європейської особливості, змісту та ідей-ності — кожний нарід уклав у ці свята свою особливу притаманність, свою психіку, свої ідеї, свої вірування.
Українське свято „Корочуна" просякнуто цілком анімістичним світоглядом, цебто, що вся природа, жива й нежива, має душу, і що людина своїми магічними діями може впливати на природні й надприродні сили, — добрі прихиляти на користь, на добро собі, а сили недобрі-лихі—не-шкоджувати, відхиляти.
Сонце у дні грудня та січня „повертає" на, весну, „народжені" перші промені вигрівають землю-Деметру до відродження природи. Це свято — народження чудодійної сили, що надає силу природі — рослинам, тваринам, людині, водам і землі...
Свято „Корочуна" — цілком хліборобське — було в ті далекі часи імпульсом натхнення людини, надією й вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров'я, добробуту та радісного життя господаря.
Приходить християнство й у Русі-Україні, як і у всій християнській Европі, починається боротьба церкви з стародавніми дохристиянськими звичаями, зокрема з „коля-дами". Але те, що творилося віками, що складає частину людської душі, і що вийшло з глибини народної мудрости та віри — не можна одразу зупинити, не можна так легко „вижити".
Свято „Корочуна" з різноманітними обрядами-ритуалами, відправам», молитвами, магічними актами-діями — виступає й сьогодні досить яскраво у нашім Різдві.
Різдво — це свято не тільки слов'янське, але святку-ється всіма народами світу, релігіями світу, на всіх континентах, починаючи з світанку людської культури. Звичайно, кожний нарід вкладає в це свято свій зміст, форму та ідею.
„Корочун" Русі-України, що покрився Святим Різдвом— Це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що вирізняється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядністю, багатством фолкльору, взагалі оригінальністю етнографії, найглибшою захованістю в народніх масах нашої стародавньої передісторичної культури.
Це свято є нашим документом глибокої доісторичної дійсности не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв'язків і взаємин із
всесвітом.
У Різдвяних та новорічних звичаях не лише підійма- ється високо релігійне й загальнолюдське почуття, але тут глибоко виявлено і колективно-громадське та національне почуття солідарности, єдности; вияв найвищих людських чеснот — шанування людини, її пам'яті, ділити радість з іншою людиною; бажати їй те, що бажаєш собі; шанування праці; психіка тодішньої людини; її бажання, мрії, надії й т. п.
Наша церква ті гарні звичаї — рештки первісної культури — врешті прийняла, але, як і мусить бути, вклала в усе це християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї -правди, любови, всепрощення, щедроти, удосконалення.
Цілком природньо, багато змін зазнали наші предковічні традиції цього свята, проходячи віки від патріархальної родини до родового побуту, а потім до племенного устрою; від ранньої до пізньої князівської доби та аж до часів соціальних змін в Україні.
Але характерно, що в основі різдвяних звичаїв зберіглося й досі все те, що пов'язано було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством; яскраво виступають у звичаях і істотні риси українця — працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість; єдність і святість родини; шанування памяті покійників і т. п.
До речі, треба зупинитись, бодай коротко, на джерелах вивчення нашої стародавньої дохристиянської культури.
Це будуть такі:
1. Стародавні матеріальні пам'ятки (розкопи могил обстеження та дослідження стародавніх місць поховання вивчення відкопаних міст та місць поселення, дослідженн стародавньої культури, як „Трипільська" тощо);
2. Писемні джерела чужоземних тогочасних письменників та істориків;
3. Писемна документи та джерела ранньої християнської доби, де згадується, в більшості засуджується, стародавні звичаї та вірування — літописи, зокрема „Повість Временних Літ" та інші.
4. Народня обрядовість, наші національні традиції, зокрема свята, що зберегли істотні риси нашого доісторичного життя;
5. Фолкльор — святочні вітання, коляди, щедрівки, гаївки, купальські пісні тощо;
6. Врешті, наукові розвідки як наслідки довгорічних досліджень з XIX віку.
З чужоземних письменників давніх минулих часів, що цікавились нашою первісною культурою та життям наших пращурів, треба назвати бодай головних:
Геродот (5-те століття до Христа) чималу увагу приділив Скитії, а тим і нашим пращурам, нашій первісній культурі; Прокопій Кесарійський (VI вік по Христі); Лев Диякон; Маврикій; Гіппократ; Менандр і багато інших.
З арабських письменників та істориків — Ібн-Фадлан; Масуді; готський історик Йордан і багато-багато інших.
Між іншим, Прокопій Кесарійський (VI в. по Христі) так характеризує антів:
... „Вони визнають владикою всіх Єдиного Бога, що посилає блискавку. Жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, яка мала б силу над людьми, вони не признають: коли хто побачить перед собою видиму смерть, чи в хворобі, чи на війні — він обіцяє за своє життя жертву богові, якщо він не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою врятував собі життя. Шанують річки, німф та деякі інші божества, жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі..."
Треба відмітити, що, в основному, Різдвяні звичаї в усій Україні (Наддніпрянщина, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття) мають один характер, але південні області в дечому різняться від північних. Південні області були в тісних зв'язках з Боспором, греками, романськими та азійськими народами, зазнали сильніших впливів орієнтальної культури, а разом зазнали й змін у житті у зв'язку з навалами азійських орд. Південь у силу природніх умов неспроможний був затримати усі тонкощі нашої культури, наших обрядів. Натомість, середні та північні українські області, сприйнявши культуру південних областей, — утримали свою притаманну, розвинули й зберегли до цього часу. Це не визначає, що південні області відійшли від української культури чи забули її, аж ніяк ні! Різниця лише та, що на півдні зберіглися дуже цікаві фолкльорні особливості, які інколи дуже трудно пояснити ...
Але перейдемо до самих звичаїв Корочуна-Різдва. Це свято складається з цілої низки свят, ритуалів-дій і тягнеться з перших чисел грудня („Андрій-Калита", „Катерина'', тощо); з 24. грудня по 7 січня святкується активно й безперервно, а саме:
1. Готування до Різдва;
2. Вілія;
3. Багата Кутя — Свята Вечеря;
4. Звичай у Святий Вечір носити дідуньові та бабуні „Вечерю";
5. Возити вечерю на 1—2—3-ій день Різдва одруженими дітьми своїм батькам;
6. Коляди: малими дітьми на 1-ий день; молоддю протягом Святого Тижня з „Березою"; дорослими під час Свя тих Вечорів;
7. Святі Вечори;
8. „Маланки" — Щедра Вечеря (Передодні Нового Року, Ніч);
9. Щедрівки;
10. „Василь" — Новий Рік;
11. Посівання-посипання; полазники; спалення „Дідуха"
12. Голодна Кутя;
13. Обход і освячення всього господарства господарем з хлоп'ям;
14. Водохрищі то розстріл „коляди" ...
Автор: Професор Степан Килимник- 1955 рік
Прихильники теорії літературних та культурних запозичень, зокрема проф. Драгоманів, намагаються довести, що ми, частково, способом культурних зв'язків, запозичили ці обрядові свята. І, справді, є в нашім фолькльорі багато подібностей навіть і до семітських переказів та культів.
...„Різні мітологічні та фантастичні образи, переховані в наших казках, знаходять собі разючі паралелі в повістях вавилонських та старо-єгипетських", — говорить проф. М. Грушевський у своїй праці „З історії релігійної думки на Україні".
А навіть спостерігаємо й те, що у наших стародавніх колядах панували мотиви про створення світу, подібно до буддистських та китайських молитов та переказів. Ці мотиви яскраво відбиті в поезії східньо-турецькій та монгольській.
У дійсності, азійські орди проходили через Чорноморські степи й цілком природньо могли позначити свої впливи. Заперечувати ж, що наші пращури могли бути в ті часи в культурній та політичній залежності від іранських орд — не приходиться.
Не можна заперечити й грецьких впливів на антів. З розселенням на Чорномор'ї, українські племена (правда, вони тоді не носили назви „українські", а мали в різні часи й різні назви), зокрема анти, зустрілися там з грецькими колоніями — Тири, Ольвії, Танаїса, Херсонеса тощо.
Посуваючись до Дунаю, анти зустрілися з романською культурою, звичаями. І „коляда" певно від латинської назви „календи" (новорічні святкування); відтіля, можливо, прийшли до нас і уривки „сатурналій"' — новорічних забав.
Поруч з цим і українські культурні впливи позначилися, і тепер відчуваються у східніх слов'ян та частково й у західніх.
Наш цикль зимових свят наближається й нагадує цикл подібних грецьких та римських. „Врумалії" — від 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса; „Сатурналії" від 17 до 24 грудня; „Воти" — від 24 грудня по 1-ше січня. Цьому циклу відповідають наші — „Калита-Андрій", „Катерина"; „Корочун", тепер Різдво; „Маланка", „Василь" — Новий Рік та Водохрещі. (Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна забуті в пам'яті народній, а з прийняттям християнства всім цим святам дано вже й християнські назви). Про зміну назв зрозуміло цілком, бо християнська церква з ранніх часів вела завзяту боротьбу з „врумаліями" „сатурналіями", „вотами" й „календами". Ця рішуча, на жаль, боротьба з дохристиянськими святами провадилася і в Русі-Україні. Найдовше втримались в Европі „календи". Таким чином, припускаємо, що спогадані свята могли прийти з Азії через Грецію та Рим в Европу. Тут перетравилися, прибрали європейської особливості, змісту та ідей-ності — кожний нарід уклав у ці свята свою особливу притаманність, свою психіку, свої ідеї, свої вірування.
Українське свято „Корочуна" просякнуто цілком анімістичним світоглядом, цебто, що вся природа, жива й нежива, має душу, і що людина своїми магічними діями може впливати на природні й надприродні сили, — добрі прихиляти на користь, на добро собі, а сили недобрі-лихі—не-шкоджувати, відхиляти.
Сонце у дні грудня та січня „повертає" на, весну, „народжені" перші промені вигрівають землю-Деметру до відродження природи. Це свято — народження чудодійної сили, що надає силу природі — рослинам, тваринам, людині, водам і землі...
Свято „Корочуна" — цілком хліборобське — було в ті далекі часи імпульсом натхнення людини, надією й вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров'я, добробуту та радісного життя господаря.
Приходить християнство й у Русі-Україні, як і у всій християнській Европі, починається боротьба церкви з стародавніми дохристиянськими звичаями, зокрема з „коля-дами". Але те, що творилося віками, що складає частину людської душі, і що вийшло з глибини народної мудрости та віри — не можна одразу зупинити, не можна так легко „вижити".
Свято „Корочуна" з різноманітними обрядами-ритуалами, відправам», молитвами, магічними актами-діями — виступає й сьогодні досить яскраво у нашім Різдві.
Різдво — це свято не тільки слов'янське, але святку-ється всіма народами світу, релігіями світу, на всіх континентах, починаючи з світанку людської культури. Звичайно, кожний нарід вкладає в це свято свій зміст, форму та ідею.
„Корочун" Русі-України, що покрився Святим Різдвом— Це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що вирізняється від подібних свят інших народів своєю особливою обрядністю, багатством фолкльору, взагалі оригінальністю етнографії, найглибшою захованістю в народніх масах нашої стародавньої передісторичної культури.
Це свято є нашим документом глибокої доісторичної дійсности не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв'язків і взаємин із
всесвітом.
У Різдвяних та новорічних звичаях не лише підійма- ється високо релігійне й загальнолюдське почуття, але тут глибоко виявлено і колективно-громадське та національне почуття солідарности, єдности; вияв найвищих людських чеснот — шанування людини, її пам'яті, ділити радість з іншою людиною; бажати їй те, що бажаєш собі; шанування праці; психіка тодішньої людини; її бажання, мрії, надії й т. п.
Наша церква ті гарні звичаї — рештки первісної культури — врешті прийняла, але, як і мусить бути, вклала в усе це християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї -правди, любови, всепрощення, щедроти, удосконалення.
Цілком природньо, багато змін зазнали наші предковічні традиції цього свята, проходячи віки від патріархальної родини до родового побуту, а потім до племенного устрою; від ранньої до пізньої князівської доби та аж до часів соціальних змін в Україні.
Але характерно, що в основі різдвяних звичаїв зберіглося й досі все те, що пов'язано було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством; яскраво виступають у звичаях і істотні риси українця — працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість; єдність і святість родини; шанування памяті покійників і т. п.
До речі, треба зупинитись, бодай коротко, на джерелах вивчення нашої стародавньої дохристиянської культури.
Це будуть такі:
1. Стародавні матеріальні пам'ятки (розкопи могил обстеження та дослідження стародавніх місць поховання вивчення відкопаних міст та місць поселення, дослідженн стародавньої культури, як „Трипільська" тощо);
2. Писемні джерела чужоземних тогочасних письменників та істориків;
3. Писемна документи та джерела ранньої християнської доби, де згадується, в більшості засуджується, стародавні звичаї та вірування — літописи, зокрема „Повість Временних Літ" та інші.
4. Народня обрядовість, наші національні традиції, зокрема свята, що зберегли істотні риси нашого доісторичного життя;
5. Фолкльор — святочні вітання, коляди, щедрівки, гаївки, купальські пісні тощо;
6. Врешті, наукові розвідки як наслідки довгорічних досліджень з XIX віку.
З чужоземних письменників давніх минулих часів, що цікавились нашою первісною культурою та життям наших пращурів, треба назвати бодай головних:
Геродот (5-те століття до Христа) чималу увагу приділив Скитії, а тим і нашим пращурам, нашій первісній культурі; Прокопій Кесарійський (VI вік по Христі); Лев Диякон; Маврикій; Гіппократ; Менандр і багато інших.
З арабських письменників та істориків — Ібн-Фадлан; Масуді; готський історик Йордан і багато-багато інших.
Між іншим, Прокопій Кесарійський (VI в. по Христі) так характеризує антів:
... „Вони визнають владикою всіх Єдиного Бога, що посилає блискавку. Жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, яка мала б силу над людьми, вони не признають: коли хто побачить перед собою видиму смерть, чи в хворобі, чи на війні — він обіцяє за своє життя жертву богові, якщо він не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою врятував собі життя. Шанують річки, німф та деякі інші божества, жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі..."
Треба відмітити, що, в основному, Різдвяні звичаї в усій Україні (Наддніпрянщина, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття) мають один характер, але південні області в дечому різняться від північних. Південні області були в тісних зв'язках з Боспором, греками, романськими та азійськими народами, зазнали сильніших впливів орієнтальної культури, а разом зазнали й змін у житті у зв'язку з навалами азійських орд. Південь у силу природніх умов неспроможний був затримати усі тонкощі нашої культури, наших обрядів. Натомість, середні та північні українські області, сприйнявши культуру південних областей, — утримали свою притаманну, розвинули й зберегли до цього часу. Це не визначає, що південні області відійшли від української культури чи забули її, аж ніяк ні! Різниця лише та, що на півдні зберіглися дуже цікаві фолкльорні особливості, які інколи дуже трудно пояснити ...
Але перейдемо до самих звичаїв Корочуна-Різдва. Це свято складається з цілої низки свят, ритуалів-дій і тягнеться з перших чисел грудня („Андрій-Калита", „Катерина'', тощо); з 24. грудня по 7 січня святкується активно й безперервно, а саме:
1. Готування до Різдва;
2. Вілія;
3. Багата Кутя — Свята Вечеря;
4. Звичай у Святий Вечір носити дідуньові та бабуні „Вечерю";
5. Возити вечерю на 1—2—3-ій день Різдва одруженими дітьми своїм батькам;
6. Коляди: малими дітьми на 1-ий день; молоддю протягом Святого Тижня з „Березою"; дорослими під час Свя тих Вечорів;
7. Святі Вечори;
8. „Маланки" — Щедра Вечеря (Передодні Нового Року, Ніч);
9. Щедрівки;
10. „Василь" — Новий Рік;
11. Посівання-посипання; полазники; спалення „Дідуха"
12. Голодна Кутя;
13. Обход і освячення всього господарства господарем з хлоп'ям;
14. Водохрищі то розстріл „коляди" ...
Автор: Професор Степан Килимник- 1955 рік
Додати коментар
