Село Самчики Хмельницької області, де розташований Державний історико-культурний заповідник з унікальним архітектурно парковим ансамблем – широко відомий осередок самчиківського народного розпису, що базується на традиціях народного мистецтва південно- східної Волині.
Народний декоративний розпис – малювання, яким оздоблювали стіни хат і господарських будівель, меблі, посуд – є одним із найцікавіших видів народного мистецтва України.
Сьогодні ми робитимемо ляльку-мотанку з тканини. Вона буде більшою і трішечки складнішою, ніж попередня- сувенірна лялька-мотанка. Що ж почнемо.
Нам потрібно: 1.Тканина(я використовувала домотканне полотно)
2.Червоні та чорні нитки 3. Оздоблювальна стрічка з орнаметом 4.Голка 5.Хустина 6.Великий бісер, червоного, зеленого, чорного кольорів(кольори можуть бути будь-які) 7.Паралон, або тканину, яку можна використати, як наповнювач. 8. Тонку та широку стрічки 9. Гарний настрій :-)
Приблизний час, затрачений на виготовлення ляльки-мотанки- 3 години. Миємо руки та як годиться налаштовуємлсь на гарний настрій.
На Поділлі поряд з землеробством неабияку роль відігравали різні ремесла та промисли. Одним з найдавніших занять подолян були вичинка шкіри тварин - чинбарство (одержання шкіри на взуття), лимарство, або римарство (одержання шкіри-сирцю для виготовлення збруї, постолів), кушнірство (одержання хутра). Разом із шевським ремеслом - пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством, вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел. У давні часи кожен швець сам виправляв шкіри для своїх виробів, тобто чинбарний промисел був зв'язаний з шевським.
Що таке люлька для козака? Люлька була оберегом, талісманом: вона зігрівала, у буквальному значенні цього слова, в походах; відвертала увагу від тяжких думок, навіювала приємні спогади. "Запалимо, браття, люльки, щоб дома не журилися", - зітхали ті, що були далеко від дому, на чужині. Розповідають, що тютюн та люльку придумав не хто інший, як сам чорт, щоб самітник, який мешкав у степу, не накоїв з нудьги і туги чогось злого.
"Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не вартий і собаки", - жартували з нудьгарів, які не переносили тютюнового диму і блукали подалі від курців. "Без люльки, як без жінки", -зітхали завзяті "люлькарі". Були серед козаків і такі, які заради доброї затяжки могли знехтувати і сім'єю. Якщо сам Сагайдачний "поміняв жінку на тютюн та люльку, необачний", то що казати про рядових козаків. Пригадуєте пісню "Ой; на горі та женці жнуть": "Мені з жінкою не возиться; а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться.
Серед молодих люлька була ознакою молодечості та сили, серед зрілих лицарів - символом розсудливості й авторитету, для старших же січовиків - прикметою досвіду й мудрості. Кожний мав, звичайно, свою особисту люльку. Часто-густо був сам собі майстром-люлькарем. Вирізання з липи, клена, вишні, груші простої люльки не потребувало якогось особливого таланту і не займало багато часу. Похідні люльки робили більше гладенькими, без візерунків, щоб менше бруднилися. Були ще й глиняні люльки, які називалися "черепульками" (від "черепка"). їх уже ліпили й випалювали гончарі. В основному вони виготовлялись з жовтої глини, з поливою або без неї; були також люльки з чорної задимленої кераміки, як і посуд.
«...Ціле літо сотається, невсипущо сюди-туди велика секретниця світу - бджола. Поклав би на ніготь - нема! Ану, заслабнеш темної задушливої ночі! А бджола тобі-ліку Янтарного з вулика до ятристого болю в скрипучих грудях: знімає, мов рукою. А як ота муха чинить мед, не пояснює уже двадцять віків: боїться конкуренції. Таке мізерне, а водить за носа ціле людство!..»
В.Бабляк. Жванчик.
Той еліксир вивчали Аристотель, Піфагор, оспівували в поезії Гомер, Вергілій, широко використовували у своїй практиці світила медицини Гіппократ, Авіценна, про бджільництво писав давній історик Геродот. Наш перший літописець Нестор зазначав, що в Xстолітті промисел цей процвітав у Київській Русі. «Хутра, віск і мед були найціннішими з того, що взагалі продукували землі Руської держави», писав М.Грушевський.
З давнини і Поділля звалося медоносним краєм за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави, що покривали Подільські Товтри, названі народом Медоборами. Французький дослідник й археолог Блез де Віженер ще в 1573 році писав про Поділля: «...Країна на повнена медом і воском».
З опису м. Брацлава 1552 року: «На мед здесь большое изобилие; самого лучшего белого меда можно достать здесь без труда и издержек на пасеках и в местах, где сами пчелы без всякого досмотра заполняют пустые дупла в деревьях нанесенным медом. На содержание старост взимались доходы: от каждого человека, занимающегося торгом меда, -12 грошей... От воскобойни 10 коп грошей». У місті було 28 чоловік міщан, які володіли величезними пасіками.
Село Самчики Хмельницької області, де розташований Державний історико-культурний заповідник з унікальним архітектурно парковим ансамблем – широко відомий осередок самчиківського народного розпису, що базується на традиціях народного мистецтва південно- східної Волині.
