Статті
Сценарій
Світлиця прибрана рушниками, квітами. Посередині стіл, накритий скатертино., на ньому барвінок, калина, паперові квіти, стрічки, віночок весільний старого зразка. На стіні композиція: велика квітчаста хустка з тороками і дівочий вінок з стрічками. Тут же невеличка виставка подільського жіночого вбрання. На стінах репродукції з картин Ф.красицького «подруги», К. Трутовький.
«одягають вінок», В. Маковського «Дівич-вечір».
1. Вступне слово.
У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український.
Візьмім його пісню: її утворив наш народ, як ніхто , це всім світом визнано. Або погляньмо на український орнамент. Ми побачимо його на кожному кроці життя селянського: малюнки криють сволоки й комини, містяться над дверми мА та вікнами, по стінах хат, оздоблюють посуд, широко розкинулись на скринях, мисниках, на речах світських і церковних.
Подивімось на одіж українську,- на вбрання дівоче чи парубоче, жіноче чи чоловіче: скільки там краси, тої краси, що йде поруч з нашою природою розкішною та привабливою піснею…
Народ український утворив свої звичаї, свої вірування й переконання, свої музичні інструменти , свої справ, свій танок…
Дивуєшся тій красі і любові, умінні обставити своє життя неминущою красою.
Коси розпустила, віночок наділа…-так називається наша літературно-музична композиція, а слова взяти з пісні, в якій співається про те, як віддавали дівчину заміж. На ознаку того, що вона переходила в статутс жінки, дружини, їй під час весілля розплітали косу й надівали шлюбний вінок, а потім-хустину.
Носять довгі коси українські дівчата і тепер (правда, більшість їх відрізає), та чи знають як раніше доглядали волосся, як заплітали коси, як х прикрашали, які головні убори носили заміжні жінки.
Про це ми й сьогодні хочемо розповісти, а розповідь наша складена їз спостережень та вивчення побуту селян Поділля.
2. Пісня «ой не ріж косу».
3. Прислів'я про косу : «Дівчина з косою, наче трава з росою», «нема коси-нема краси», «Дівка без коси - що кінь без гриви».
4. Обряд пострижи.
Коли дівчинці виповнювався рік, хрещений батько садовив її на кожух і вистригав на голові хрест. Вистрижене волосся ховали. З цього часу починали плекати волосся.
5. Перше плетення дівочої коси.
Брали волосся на голові дівчини, з потилиці, від правого вуха і від лівого і заплітали, примовляючи.
«Як зв'язую все волосся на тобі, аби трималося з усіх штирох боків, так щоб в'язалися до тебе з усіх боків парубки».
Пісня «ой ти рости моя коса».
Виплітання коси на поділлі. У будень дівчата робили рівний проділ посередині голови, розчісували волосся на два боки і заплітали у 2 коси.
У неділю або в свято сплітали волосся в одну косу і влітали у неї стрічки-кісники, що разом з косою звисали вздовж сини.
Заплітали волосся також у 4 коси: біля скронь дві маленькі кіски, які вплітали в основі.
(дівочі зачіски)
7. Утрата права носити коси. Т.Шевечнко «Катерина»
8. Український віночок.І краса і оберіг.
Квіти, що впліталися до віночка : калина, ружа, незабудки, деревій, чорнобривці, любисток, волошки, ромашки…Всього в українському віночку-12 квіточок
Хто вміє віночок вити-
Той вміє життя любити
Який вінок-такий голосок.
Стрічки(бинди) у віночку, їх символи. Стрічки- обереги волосся від чужих очей; відмірювались вони по довжині дівочої коси, щоб її сховати.
«вікові» віночки, що плелися відповідно до віку дитини.
Вінок захищав дівчину і від «лихого ока» і від нечистої сили.
«Бувальщина»(на Поділлі записав О.Воропай)
Одна дівчина в купальському вінку пішла по ягоди до лісу. Там зустріла парубка.Молодий, гарний, - він став з нею на розмову і почав залицятися. Жартував, сміявся, а потім каже:
-Скинь, дівчино, тою, то будеш моя
Дівчина прийняла за жарт і каже:
- Тоя моя, а не твоя!
А той парубок за своє:
-Скинь, дівчино, тою, то будеш моя.
Він так гарно її просив, що вона скорилася: взяла, та й скинула вінок. Тільки це зробила, в ту ж мить нею заволоділа «нечиста сила».під виглядом парубка був сам дідько!
Весільний вінок. Дівич-вечір або вінкоплетини.
І я нині з вами,
Останню вечерю,
Вечеряю з вами.
Останню вечерю,
Останній разочок,
Бо більше не вийду
В вишневий садочок.
Бо більше не вийду
У сад зелененький,
Бо за мною вийде
Мій муж молоденький.
Чи я , мамцю надокучила, (2 р)
Що ти мене та й заручила.
Не ти, доню, надокучила (2 р.)
Тільки твої подруженьки.
Під віконце підбігаючи,(2р.)
На гуляння викликаючи.
Чекай-чекай, мамцю, до неділеньки, (2р.)
не побачиш ані дівоньки.
Чекай, мамцю, аж до другої, (2р.)
Не побачиш ані жодної.
Виплели вінки, вбрали гільце.
«Просили мати, просил батько і я вас прошу на хліб, на сіль, на весілля!»
10. «Бо час косу розплітати…»
У неділю приходив молодий з гостями, музикою і ставав слухняно а порозі.
Ой сивий сокольнику,(2 р)
Відчини нам комороньку,
Бо час, бо час молоду взяти, (2р.)
Косу розплітати.
Вносили стілець, ставили посеред хати, покривали кожухом, вовною догори (або подушку) - «щоб молоді були багаті». Старший боярин старався посадити молоду на той стілець, але вона пручалася, перекидала стілець - не хотіла розставатися з дівуванням. Нарешті посадив. Молода клала обидві руки на голову, тісно змикала їх, не даючи зняти вінок з биндами, розплітати і чесати косу. Старша дружка розривала руки (тричі), знімала вінок і просила благословення.
- Пане старосто, благословіть на все добре, благословіть нашій Наталці русу косу розплітати.
- Хай Бог благословить!
- І другий раз, - просила дружка.
- Хай Бог благословить!
- І в третій раз!
- Хай Бог благословить!
Співали:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Косу розплітати.
Кликали брата розплести сестрі косу.
А потім кожна дівчина розплітає один разок.
Мати розчісує, а гості співають:
Надворі просо молотять,
А в хаті косу золотять.
А вже просо домолочують,
А вже косу дозолочують.
А вже просо домолотили,
А вже косу дозолотили.
Дай, мати, до коси масла,
Бо я тобі коровицю пасла,
Хоч пасла , не пасла,
Дай, мати, до коси масла.
11. Весілля пливе свої русло, і стільки в ньому барв, звуків! Кожен крок, кожна хвилина цього незвичайного дійства має магічне значення, магічну силу. Їх суворо дотримувалися, вони століттями спліталися в єдине нерозривне ціле, яке неможливо описати, а треба тільки пережити.
І ось кульмінація весілля -
«Робили з хліба паляницю,
А з Марусі молодицю».
Знімають з молодої вінок з фатою, а мати молодого пов'язує їй голову хусткою.
Зробили ми діло,
Аж нам чоло впріло:
З коржа-паляницю
З Марусі -молодицю.
12. Заміжня жінка колись виходила на люди тільки з покритою головою. Подолянки пов'язували голову полотняним очіпком так, щоб не видно було волосся, а потім - наміткою.
.
Намітка-старовинний головний убір заміжньої жінки. Це лляне, конопляне полотнище завдовжки від1,5 до 3,5 м, вишите на кінцях. Згодом намітка вийшла з ужитку.
Улюбленим головним убором жінок стала хустка. До речі, хустка, якою покривали молоду, зберігалася нею потім усе життя.
В. Юхимович
Квітчата хустка
На ній і гроно, і пелюстка,
І небо, й райдуги на ній…
Мов берегиня вроди хустка
Здавен у нашій стороні.
Та - нареченим на щастя,
Та - на добро матерям,
Вічний дарунок - хустка квітчаста
Знана стежкам і вітрам.
Веселі ви чи сумовиті,
На схилах Ворскли чи Дінця -
Нема таких жінок у світі,
Котрим вона не до лиця.
Мов помолодшала мати,
гарна й сестра дорога.
Роси в хустині, немов діаманти,
зорі й квітки в берегах.
Ой ті луги та бережечки,
які вгорі, такі внизу...
На щастя й радість два ріжечки,
а два - на смуток і сльозу.
Сонцю й роботі найближча,
подруга днів осяйна
Душу зігріє і зніжить обличчя
хустка - тернова весна.
***
Ганна Чубач
Хустка тернова
Слово до слова-хустка тернова.
Квітка до квітки-весна.
Слухає вечір нашу розмову.
Ту, що на світ одна.
Доня питає-серденько крає:
-Чом називається так?-
Відповідаю, ніби зітхаю:
- Долі тернової знак!-
Доня сміється. Очі -як зорі.
Доня не знає про те,
Скільки тернові бачили горя,
Як безнадійно терен цвіте.
…Рік тридцять третій,
Клятий, холодний…
З голоду пухне село…
Вже моя мама встати не годна:
Смерть опустила крило…
Бабця не плачуть-тихо зітхають
Хустку -єдине добро-
У Могилеві- Подільськім зміняють
(Боже, як вдало!)на жита відро.
Потім робили-хустку купили.
Та почалася війна.
Й разу на свята її не наділи,
В скрині лежала вона.
…Рік сорок шостий…
Жити не просто
Після такої тяжкої війни.
Ходить і ходить непроханим гостем
Батько убитий у мамині сни.
Бабця не плачуть-тихо зітхають.
Хустку не стануть носить.
Знову на трави якісь обміняють.
(Боже, як бабці на обмін щастить!)
Потім робили - хустку купили.
Я пам'ятаю той день:
Бабця купили, мама наділи,
Я доторкнулась лишень.
Доня сміється .Очі - як зорі.
Світ мій від цього ожив.
Доня кепкує: «Довго говориш!
Значення слова - скажи!»
- Вибач! Здалося все пр. нагоді.
Відповідь іншу не жди:
У нашому роді, у нашім народі
Доля і хустка -
Тернові завжди!
***
Закриють очі темної ночі
Легше в могилі спочину…
І мандрувала світом разом з козаками українська хустка. Носив козак її завше коло серця, була йому оберегом не лише від ворожої кулі,тяжкого полону, а й від забуття матері - України.
13. А як колись мили колись мили коси і за ними доглядали?
Використовували для миття голови буряковий квас, жовток свіжого яйця, відвар горіхового листя, настій ромашки, любисток, воду, в якій варилася картопля. Волосся мили у дерев'яних ночвах, розчісували гребінцем кістяним, дерев'яним або зробленим з рогу.
***
Підвели ще й брови для краси,
Тільки ти ходи, як вчила мати,
Не обрізуй русої коси.
Хай вона росте густа та пишна
Чорнобривим хлопцям на біду.
Я тобі, моя чарівна вишня,
Сам у них троянди заплету
Ллються коси, як ранкові роси
В ланцюгах срібляться золотих.
Що є краще за дівочі коси
І троянди, вплетені у них?
14. Змінилося наше життя, змінилося і наше ставлення до народних традицій. Сьогодні ми тішимося залишками тих традицій, змішуємо їх з надуманими звичаями. Але віриться, що прасимволом роду українського заповнять наші душі чимось колись призабутим. Бо всі живемо однією мрією-очищенням роду нашого від наносного і штучного, що породжує в молодих егоїзм і бездуховність.
Думаю, що часу м не змарнували, і таки чимало користі взяли для себе.
То ж чистих вам рос.!
Вродливих дітей та онуків, як квіту у дівочих вінках.
Галина Медведчук,
Провідний науковий співробітник державного істори-ко-культурного заповідника "Межибіж", лауреат обласних премій ім. Т.Шевченка і К.Широцького.
В статті використані репродукції картин
Катерини Штанко та Івана Проціва.
