Добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати
Життя кожної людини - то цілий світ її радощів і печалей, злетів і падінь, удач і поразок, світ неповторний у кожного. Життя - незбагненне й неоціненне. Ніким і ніколи.
Життя - мов хмари. Минає молодість, минають миттєвості щастя, не зоглядівся, як за спиною стає ота, що з косою. Хочеш чи не хочеш цього, а вона прийде, зустріч з нею ще ніколи не вдавалося відмінити. Вона непідкупна, бо приходить і в хороми, і в бідну хату. На те воля Божа. Коли вона прийде, людина не знає.
Кажуть, що так було не завжди. Переповідають в Україні, що люди колись знали день власної смерті. В ті далекі часи панували на землі безладдя і печаль, бо ті, кому судився недовгий вік, покидали роботу й гуляли або журилися. З огляду на це Бог забрав у людей це знання, і тепер вони поводяться із своїм життям так, наче попереду в них вічність.
За народними повір'ями, смерть часто сповіщає про свою появу, треба лише вміти прочитати знаки, які вона подає. Скору смерть когось із родини віщував собака, який вив, опустивши голову донизу; курка, яка раптом співала півнем; або сни: як насниться, що випав зуб і йде кров; як доросла людина сниться маленькою; як людина дожинала до кінця жито на ниві...
Серед етнографічних матеріалів зустрічається чимало повідомлень про випадки, коли людина, відчувши наближення смерті, сама милася, переодягалася в чистий «смертний» одяг, прощалася з рідними й лише тоді помирала. Пригадаймо з шкільної програми життя поета, філософа й мандрівника Г.Сковороди. «...Я - маленьке коліщатко всесвітнього годинника природи, - подумав про себе на схилі літ. - Серце вже загубило розміреність і чіткість ударів, холоне кров, тіло поступово переходить в іншу матерію...".
Увечері викопав яму на невеличкій галявині між дубом і липою, сказав друзям. Сидів допізна, упорядкував свої рукописи. Тоді помився, одягнув білу сорочку і вклався спати на лавці. Склав на грудях руки, поволі зімкнув важкі вії і заснув... Спочив навіки.
Про постійну готовність до зустрічі зі смертю свідчив вузлик з новим одягом - "на смерть", який тримали на дні скрині не лише літні бабусі, а й жінки після 4° років. Побутували повір'я про те, що жінку, яка померла, треба вдягнути в сорочку, власноруч пошиту нею ("свого труда"). На Поділлі був звичай зберігати до смертного дня весільну сорочку, бо нема щасливішого чоловіка, як той, хто вмре "в вінчальнім вбранні".
Навіть смерть, на яку чекають (наприклад, коли людина довго хворіє), входить до хати несподівано, заполоняючи серце скорботою втрати рідної людини. Але звичай і порядок, заведений з діда-прадіда, змушує думати про інше - турбота про живих й останні клопоти, почесті померлому, щоб усі обрядові дії принесли заспокоєння його душі і легкою була дорога на той світ. Тут, на землі, людина гостювала, а туди збирається навічно.
Коли помирала людина, то звістка про смерть озивалась по селу сумним церковним дзвоном - дзвонили "по душі". І всякий, хто чув, зупинявся на дорозі, кидав на хвилинку свої справи і, перехрестившись, проказував: "Царство небесне душі померлого".
У воротах ставили церковну хоругву, їх відчиняли навстіж і уже видно було, на яке обійстя зайшла біда, залетіла скорбота. Хтось із родичів йшов до священика - погодити жалобну відправу. Родина збиралася докупи, жінки і дівчата ховали коси під темну хустку, а чоловіки головні убори скидали.
Померлого обмивали, причісували, наряджали. Вважалося, що близьким родичам це робити "не годилося". Клали його на лаву ногами до дверей, руки складали на грудях, в руки давали хрест і свічку, а поруч - ікону. Під голову - подушку з сіна, але ні в якому разі не з пір'я. В той час, коли тіло людини покоїлось на лаві, для її безсмертної душі горіли свічки, поставлені у посудину з житом ("щоб добре бачила свій дім і щоб далі на життя тут велося"). Щоб було їй що їсти і пити - ставили на вікні склянку з водою і клали зверху цілушку хліба. Щоб не сполохати душу, завішували у хаті дзеркала, а щоб заспокоїлась вона - звучали слова молитви. Чоловікам голову не покривали, але обов'язково клали збоку шапку чи капелюх. Жінкам завивали хустку, у більш давні часи -намітку, часом - дві хустки, а третю клали збоку. Чоловіка не підперізували ремінцем, жінці хустку на гудзок не зав'язували -"щоб нічого не стискало". Замотували у хустинку гроші (монети) і клали збоку - щоб мав за що відкупитись на тому світі".
Дві доби покійник у хаті, "бо як менше, душа не встигне воскреснути". Звичай забороняв залишати мерця одного, бо " лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей". Всі, хто приходив на похорон, віталися не звичним "Добрий день", а казали "Здорові будьте". Поки не поховають померлого, люди тимчасово утримувались від деяких господарських справ: "Як мрець є в селі, то не підсипали під квочку яєць і не квасили капусту, не сіяли огірків".
Ховали на третій день після смерті. Виносили небіжчика ногами вперед - "щоб смерть удруге не завітала до хати". Тричі над порогом труну опускали і піднімали - "прощався з хатою, де жив". За ним обов'язково зачиняли всі двері та ворота -"щоб не повернулась смерть до хати".
Як не в своїй хаті правитиметься відправа -душа ніколи сюди не повернеться: чатуватиме за дверима, битиметься об двері, буде мучити і ввижатися.
Після виносу померлого з кімнати на тому місці, де він лежав, клали кусок заліза, "щоб смерть з'їдала залізо, а не людей". Кімнату посипали житом для того, щоб всі, хто жив у ній, були здорові.
На Поділлі покійного провадили на цвинтар, залишаючи домовину відкритою. Хто ніс її та віко, руки перев'язували рушниками або хустками. На віко клали хліб - "виряджали у далеку дорогу". Як несли селом, зупинялися проти тих хат, куди заходив часто, де любив бувати покійний. А родина, сусіди, друзі "переймали", "перепиняли" похоронну процесію, ставили на дорозі стілець, застелений рушником, на ньому клали хлібину. Потім цей хліб різали на поминках.
Вважалося, що хто мерцеві перейде дорогу, в того на обличчі виросте наріст, котрий називали "кость".
Відправляли похорон у церкві, а на цвинтарі священик читав прощу, розповідаючи парафіянам про чесноти померлого. Цим -повчав. І мудро навчав: "Простіть його, брати і сестри!". Так казав тричі. А люди відповідали: "Хай Бог прощає і ми йому прощаємо". Прощаючись, цілували в лоб і руки.
Мідяки кидали на дно ями й клали на віко труни: "щоб душа таки змогла себе відкупити". По жмені землі кидали на домовину: спершу - родина, за нею - всі, хто хоче доторкнутися до душі покійного. Вважалося, що за померлим "не можна сильно плакати, бо він буде дуже мучитись", "не можна часто відвідувати могилу, бо сам скоро підеш слідом...".
З цвинтаря поверталися до хати, де жив покійний, мили руки, витирали їх чистим рушником. І сідали до поминального (жалобного) обіду, який на Поділлі мав назви: "гоблід", "обід", "канселяція". Традиція поминок означала об'єднання людей, для яких померлий був близьким. Годилося перехреститися, проказати "Отче наш..." і розпочати обід з колива, яке майже по всій території Поділля готували з товченої вареної пшениці, приправленої розведеним водою медом чи цукром. Потім подавали інші страви. У деяких селах готували ті страви, які особливо любив небіжчик, "щоб був спокійний і не ходив". За обідом люди тричі молилися за душу померлого (у давні часи спиртні напої на похороні не подавалися), неспішно частувалися: "Хай буде Царство Небесне всім душам померлих, добре вам там спочивати і ще довго нас дожидати".
В кінці співали "Вічную пам'ять".
Справляли подоляни "дев'ятини", "сороковини , в роковини - несли в церкву мисочку", замовляли панахиду, вертаючись додому, трапезували і чинили так, як на жалобному обіді.
У поховальній обрядовості українців і сьогодні виразно простежуються дуже дивні звичаї і вірування. Всі вони спрямовані на очищення життєвого простору від негативної дії мертвого тіла, на забезпечення успішного переходу "душі" покійного у світ предків і на захист живих родичів, господарства від шкідливого впливу "духу" мерця.
На Поділлі донині існує особливий звичай поховання неодружених дівчат і хлопців, тобто тих, хто помер у "не вижитому віці". їх одягають у весільне вбрання, печуть коровай, прикрашають гільце. Сам похорон вважається "смутним", "невеселим" весіллям, "одруженням з сирою землею", а в плачі-голосінні матері робиться акцент на весільних елементах: "Дочко моя, дитино моя.. Нащо ж ти покинула мене? Голубко моя! Хто ж мене доглядати буде? Зятю мій смутний та невеселий! Коли ж ти до мене старостів присилав, що тепер мою дочку забираєш?!.. Дружечки мої, сусіди мої молоді! За кого ви мою дочку виряджаєте? Чого смутні, не співаєте? Дитино моя молодесенька! Подивися, як тебе прибрали товаришки твої..." і т.п.
Скибками короваю на цвинтарі наділяли всіх, хто прийшов попрощатися з дівчиною чи парубком. У цьому обряді відображене народне уявлення про те, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого життя обов'язково. Щоб не було невдоволення померлого, який не отримав своєї частки життєвих благ і щоб не вимагав у живих відшкодування.
Окреме місце в поховальній обрядовості займали діти. Мертвонароджених чи не похрещених дітей не хоронили на цвинтарі (територія, де поховані "чисті" покійники-предки). їм відводили місця біля огорожі, біля хати чи в садку під деревом. Дитину клали не на лаві, а на столі.
Похрещених дітей до року обов'язково накривали "крижмом" - полотном, яке подарувала хрещена мати на хрестинах; ховали лише з дяком і з хрестом.
Мерцеві до 7 років справляли дитячий похорон і казали, що "вмерла дитина". Після 7 літ - вмирає "парубок", або "дівка", відповідно й одягали вже у весільне вбрання. Згадалась мені стаття "Наречена для солдата", надрукована у журналі "Жінка" в кінці 80-х років. Редакція звернулась до читачів з проханням написати, чи сняться їм покійні родичі і розповісти сни. Жінка з Житомирщини написала про свій сон. Поховала вона 16-річну дочку, вбрали її в звичайний одяг. Коли сповнилося їй і8 років, вона приснилась матері і просила передати на той світ весільний одяг, бо виходить там заміж. Мати подумала: дивний якийсь сон, як туди можна передати щось. Через кілька днів дочка приснилась знову і розказала матері, щоб та купила весільний наряд, зв'язала його у клунок і вийшла в Житомирі на те місце, де перехрещуються дороги. Зупинила сьому машину і віддала. Мати так і зробила. Зупиняла машини і розказувала, чого хоче. Водії були приголомшені, крутили пальцем біля голови, вважаючи жінку психічно хворою. Пройшло два дні. На третій день мати вийшла знову. Аж після обіду зупинилась велика військова вантажівка, вийшов з кабіни офіцер і запитав, чого вона хоче. Жінка все розповіла. Він узяв з її рук клунок з одягом і сказав: "Веземо додому померлого солдата. Якраз буде для нього наречена". Отакий випадок.
У подолян збереглося чимало повір'їв, пов'язаних із смертю людини. Я нагадаю ще деякі, бо не зашкодить нам знати про все те, що було в народному світогляді, і живе досі. Кажуть, як буває мрець на весілля, то це недобре: або молодята розійдуться, або щось інше погане в їх житті станеться. Хто вмре на Великдень, той буде на небі. Не можна мертвого хоронити, як сонце зайде. Коли йдеш дорогою, а навпроти везуть покійника, то це ознака, що будеш мати щастя. З похорону не можна нічого брати (красти), бо самому за це буде така ж біда. Етнографічні матеріали згадують, що позитивну магічну дію мають стрічки ("шматочки", "шнурки"), якими були зв'язані руки і ноги покійників: з лікувальною метою їх зав'язували на голому тілі і носили півроку від болю у спині, руках тощо; вони ж утримували від сварки, колотнечі, бійки - їх зашивали чоловікові в штани, щоб не бив жінку...
Вважали також, що душа покійного 9 днів мешкає на покуті або в іншому хатньому куточку, у "вінику". Тому не дозволялося замітати, мити, білити в оселі. Весь рік родина жила скромно, не влаштовувала весіль, інших забав з музикою, діти не йшли гуляти до інших. Було також повір'я, що в свята не можна шити й прати, ткати і хату білити, бо колеш голкою душу померлого, бо завдаєш їй образи і болю.
"Духи" покійних були предметом глибокої шани і страху. Звичайним місцем їх перебування є могила. Але вони можуть перебувати й під порогом хати. В народі існувало поняття його недоторканності. Наприклад, дівчину, що вийшла заміж і вперше йшла до чоловікової хати, переносили через поріг, бо "духи" можуть нашкодити молодим. Цвинтар споконвіків вважався найсвятішим місцем, його ніколи не чіпали. Всі покоління мусять про це пам'ятати.
Нагадаємо річну вервечку обрядів, пов'язаних з поминанням предків. Найвідоміші "дідівські суботи" відзначали на Святвечір, тобто напередодні Різдва; так звані "батьківські" припадали на другу і третю суботи Великого посту, на Проводи - першу неділю після Великодня, напередодні Зелених свят. Але найпишніше відзначали "Дідівську суботу" напередодні Дмитра; вона прибрала назву "поминальної" або "задушної". Жінки в цей день несли до церкви "мисочку" і грамотки з іменами померлих аби відслужити заупокійну.
Вважалося, якщо в цей час ходитимуть старці, то добра ознака, бо вони символізували душі покійників, і тому люди щедро обдаровували їх. Начебто Бог у цей час посилає покійників в образі старців на землю, щоб вони обдивились, як живуть і що роблять земляни, підживилися - "оскільки їм не дають їсти та тому світі, і про все доповіли Бого-отцю". Тому до прохачів ("жебраків") у поминальні дні ставились з особливою пошаною.
Не забували подоляни спеціально для "гробків" (Проводи) пекти паски або лишали їх з Великодня, фарбувати крашанки, готувати різні страви. А на Святвечір залишали душам ложку куті і розмовляли з ними, а напередодні знімали з кілків біля хати все, що висить, щоб журба цілий рік не маячіла.
Отож, живемо і пам'ятаймо: "За сонцем тінь, за кожним - смерть". Так було. Так є. Так буде. У кожного народу свої особливості ритуалу, але суть одна: померлому на тому світі має бути легко і затишно.
Галина Медведчук,
Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника.
