ГАРБУЗ

=) РІДНЕ - МОДНЕ!

Найцінніший скарб - мова

Нед, 02/08/2009 - 23:22 -- tr@lik

У всіх народів мова - то засіб спілкування, у нас же, з важкої руки імперії - це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм.

А мова - це найцінніший та найбільший скарб, що дав людяні Всевишній. „Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших в світі, барвисту, заливну, розмаїту, здатну активно жити-розвиватись, придатну для найскладнішої художньої та наукової творчості... Злочином було б занедбати тане неоціненне духовне добро". Це сказав Олесь Гончар, творчість якого всі ми вивчаємо в школі.

Дослідники вважають українську мову одною з найстаріших мов Європи. У 1880 році. в Одесіі вийшла книга Михайла Красуського „Древность малороссийского язька". Вона шокувала російський царизм, бо доводила найдавніший вік пригніченої української мови. Автор застерігав царських сатрапів, що українську мову треба не забороняти, не нищити, а навпаки, плекати й охороняти, бо вона є давнішою не тільки від грецької, латинської чи навіть давньоєгипетської, а й від самого санскриту, котрий, власне, походить від праукраїнської мови IV-IV тисячоліть до нашої ери. У словнику санскриту - найдавнішій пам'ятці нашої прамови, є всі прадавні слова, котрі живуть понині в українській мові. Недруги з переляку почали гонитву за книгою, а потім за автором.

<--break->

У мові закодована пам'ять усіх поколінь, історія народу, анкета його родоводу, закони предків, моральні цінності. Але не мала наша мова в минулому нормальних умов для свого розвитку. Згадаймо деякі факти.

1720 р. цар Петро І видав указ про заборону а Україні друкувати книги;

1753р. - указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою;

1768р. указ Синоду російської православної церкви про вилучення у населення, українських букварів;

1775р. - російські війська зруйнували Запорозьку Січ; були закриті українські школи.

У 1830-1840 роках русифікація України посилюється. Навіть саму назву „Україна" перестали вживати. Лівобережну Україну назвали Малоросією, Правобережну - Юго-Западним краєм, а Південну - Новоросією. 1863р. - заборона друкування українських книжок, циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва: „Ни какого особенного майороссийского язька не било, нет и быть не может".

1889р. - у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати «сіма мовами, крім української;

1895р. - заборона української дитячої літератури;

1914р.-заборона української преси;

1938р. - запроваджено обов'язкове вивчення російської мови по всій Україні. І водночас розпочалося масове закриття національних шкіл, престиж української мови знизився.

1926-1939р.р. - фізичне депортації українських діячі, звинувачених у націоналізмі.

1960 роки - арешти, винищення молодого покоління української інтелігенції.

134 заборони на українську мову, починаючи з царських і до брежнєвських часів.

Яка ще мова витримала таке переслідування? Її зживали зі світу, плюндрували, зневажали, принижували, відтісняли на другий чи - десь аж на десятий чин. Загальновідомо, що мова - то душа нації, її повітря й етнічний код; зникає мова - зникає і народ. Вдумаймось у слова І.Огієнка, першого ректора Кам'янець-Подільського університету, професора, митрополита Іларіона , чия просвітницька робота, для України прирівнювалась до подвижництва Петра Могили та Івана Мазепи. Ще в далекому 1918 році він писав: „Мова - «є наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. І поки житиме мова - житиме й народ якої національність. Не стане мови - не стане національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом". Ніби про теперішню мовну ситуацію в Україні. Якщо, не дай, Боже, узакониться двомовність, якої добивається чимало „народних обранців", то україноненависники у свої кабінети і на поріг не пустять українську мову.

Йде 15-й рік, як - Україна оголосила себе незалежною державою, але всі ці роки постійно точаться суперечки щодо державної мови. Особливо вони загострилися нині - перед виборами. « Ми стоїмо на перові того, що нас можуть у будь-яку хвилину поставити перед фактом про другу державну мову. А це означає початок кінця нашої державності й нашого життя в цій незалежній країні....Бо мова - це кордон, це держава». (Д.Павличко)

Мова - це основа культури. Неповноцінне функціонування мови призводить до неповноцінного функціонування культури, а останнє веде до неповного функціонування держави. То чому ж ми тоді дивуємось, що за 15 років не можемо підняти ані економіки, ані законності, ані добробуту. А про духовне? Теж держава? Не помічається щось. Наша держава взяла на озброєння гасло: „Хліба і видовищ".

Хіба після Другої світової війни економіка України була ліпшою, ніж зараз? Заводи, фабрики були зруйновані, у полі орали коровами. А держава все-таки фінансувала пресу, видавництва, бібліотеки. „Всі ми, інтелігенти післявоєнної пори, виросли з сільської бібліотеки. Завдяки її книгам ми, напівголодні, босі сільські діти, прилучилися до вершин людської мудрості і культури..." (Б. Олійник). Література вчила любити Україну. І не тільки любити, вона вчила, як її, Україну, не втратити і не зрадити.

А що сьогодні? Прилавки міських книжкових магазинів заповнені перекладною „макулатурою", яка пропагує бездуховність, жорстокість, жахи, насилля. Кожний, хто здатний аналізувати обставини сучасного життя, розуміє, що йде „тиха війна", знищення нашої духовності, мови. 90-95% телепередач ведеться російською мовою. На одну людину в Україні припадає 47 книжок російською мовою і лише одна -українською. На телеекранах - нескінченні серіали (чого тільки варта низькопробна „Моя прекрасна нянька"!); гордони з кисельовими, коротичами, що принижують національну гідність українців, Вєрка Сердючка і всякі „зірки", „зірочки" і „зіркуни", які співають, що в голову збреде, бо самі слова і музику пишуть, самі і виконують на зразок: „женіха хатєла, вот і залєтєла" і т.п. Російська попса у шалених дозах звучить в Україні! Як ніде!

Дуже прикро констатувати, що сьогодні по радіо і особливо по телебаченню ми не чуємо виступів українських колективів: ні оркестрів, ні відомих хорів, ансамблів, солістів. Все заступила також масова європейська „культура", але не елітарна, а та, яку називають „охлосом", яка зневажає все світле.

Невже ми не втямили досі, що наша мова?:, наші моральні чесноти - це наш хребет і надійний рубіж. Народ український довго був бездержавний. Хто тільки не топтався по його душі, а він вистояв, не розчинився між чужинців як етнос, зберіг свою мову, свої звичаї, свій національний характер. Збагнули чому? Та тому, що не зрікся своїх святинь. Не зрікся народ у селі... Як же можна тепер, коли Україна, здобула незалежність, зрікатися цього. Ніде правди діти ми, українці змінилися. І не на краще. Нам байдуже, якою мовою розмовляти. „Какая разніца!" - чуємо від багатьох українців, вчорашніх селюків, що якось зачепилися в місті, одягнулися в міські костюми і, зіпсовані цивілізацією, засвоїли дикий суржик на зразок: „А мінє какось всяравно, какім язиком разгаварівать аби колбаса діщовая в магазінах била". Задля ковбаси і ще оковитої зліліпутили свою душу. "Якщо російська мова стане другою державною, цікаво, а українці тоді будуть „в качєствє каво?"Іноземців, напевно. Іноземців у своїй рідній державі. А якщо татари захочуть другої державної - татарської, а поляки - польської? Що тоді?

І таки українська мова першою державною, можна сказати, ще й не була. А їй вже підсовують „вторую"... Ми забули, хто ми є. Поляк знає, що він поляк. І німець знає, що він німець, латиш знає, і фін знає, а ми - „какая разніца". Українці, хто вас зазомбував? Нащо нам І вороги? Ми самі вороги'' (Іван Драч). І Огляньмося навколо і прислухаймося. І Діти України не знають, що робити з її найбільшим дарунком Божим - Волею. І Для багатьох це непотрібний дарунок. І ступивши на дорогу випробувань, і застогнали точнісінько так, як стогнали і ті, кого Мойсей вів з єгипетського полону. Невже рабство таке живуче і солодке?!

Категорично не сприймаю урядовців, які звертаються до українських громадян мовою чужої країни.

Не можу збагнути тих „народних" депутатів, які склавши присягу на вірність Україні, українській Конституції, не дотримуються цієї присяги.

Не можу збагнути тих росіян, які обрали своєю батьківщиною Україну, але не поважають її народ, його мову, культуру. Адже українці, де б вони не жили, в яку країну їх доля не занесла, поважають закони і звичаї тієї країни. Є святе правило цивілізації: „Наслідуй говірку краю, якщо прийшов туди з добром і миром".

Якже це так, знають англійську, німецьку, французьку, японську мови, а українська ніяк не дається російськомовному населенню.

Населення України на 80% складається з етнічних українців. Якщо вони заговорять рідною мовою, то відновиться національне біополе. „Рідна" від слова „рід", тобто всі попередні покоління. Комплекс: "рідна" мати, "рідний" батько, "рідна" земля, "рідний" край розірваний, бо відсутня "рідна" мова. Тому українці такі слабкі і нещасні, перестали розуміти один одного, їм важко планувати спільні дії. Чужа мова руйнує цілісність національного біополя, підриває його життєспроможність. Саме тому могутні держави дбають про збереження власної мови. Настав час цю істину зрозуміти й українцям. До такого висновку дійшли працівники Інституту метафізичних досліджень і його директор І. Каганець.

Читаймо, українці, то звідаємо те , у чому наша сила, і відродимось.

Читаймо Шевченка! Дух його творів і нині повинен тримати нас. Місце Шевченка сьогодні не стільки на покуті у вишитому рушничку і „Кобзар" на полиці, як у серцях і головах наших. Він Пророк, Великий Патріот! Незрівнянно геніальніший від кожного з нас! Його „Кобзар" для нас, як Євангеліє, як слово Христа до християн.

Прочитаймо уважно такий довгий заголовок лише одного твору і постараймось збагнути суть: „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє посланіє". Помітили, що перед нами апостольське послання до українців, як Павлове до римлян, коринфян, солунян..., що це Об'явлення, в якому застереження нас од катастрофи. Шевченко передбачив, що „гірше ляха" розіпнуть Україну „свої діти". Він підкреслив, що у нашій біді винні насамперед ми, ота „братія", що „ мовчить собі, витріщивши очі!"

Будьмо гідними "слова Тарасового, долучімо до його любові до України свої серця і пам'ятаймо, „хто ми і чиї ми діти". Робімо все, щоб українська мова була престижною, пишаймося наший, рідним, українським. Чуже берімо, але своє вознесімо!

Ми - країна українців, усім іншим націям ми раді і поважаємо їх, вони, живуть у нашій хаті, тож хай не забувають, що господарями на цій землі є все ж таки українці.

 

Галина Медведчук.

Провідний науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника „Меджибіж", лауреат обласних премій ім.Т.Шевченка ім.К.Широцького.

30 березня 2006 року

Категорія: 

Опитування

Подобається оновлений сайт?

Лічильники

Яндекс.Метрика