Вклоняймося матері щодня!

10 травня День Матері

Матері не вмирають.

Матері не сплять.

День і ніч матері в ізголів 'ях

Над нашим сумлінням,

Над мислями й долями,

Над тривогами нашими,

Нашими болями!

Р.Лубківський

Сьогодні я запрошую всіх чита­чів на тиху розмову про найсвятіше - Матір.

Мама. Матуся. Материнство. Усе найрідніше, наймиліше, най­дорожче увібрали в себе ці сонячні слова. Задовго до народження ди­тини і до останньої хвилини свого життя серце матері віддане дітям, сповнене турбот про доню чи си­на, навіть коли вони вже дорослі, мають свої сім'ї. Чи не тому матері не мають віку?

Так уже ведеться, коли буяє квіт і навколо пахне молодою зеленню, світ складає Молитву Матері. Через роки і відстані бачу маму насамперед над колискою. Над продовженням роду свого.

Люлі, дитя, спати,

бо пішла десь мати, Пішла на долину

ламати калину. А-а-а! А-а-аї А-а-аІ А-а-а! Калину ламати,

дитя напувати, Щоб росло здорове

й мало чорні брови, Ще йрум 'яні щічки;

ой, поспи ще трішки. А-а-а! А-а-а! А-а-а! А-а-а!

Спи, дитя. Мале голуб'ятко, згоонько ясненька, любе пташенятко, квітонька маленька.

Кажуть, що колискова пісня - то голос материнської душі. Кожна мати виспівує ту мелодію, яка йде від найглибших джерел любові до дитини.

Певно, найглибше і по-рафаелівськи світло і чисто виповів свою ніжність і шанобу до жінки-матері Т.Шевченко.

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Доля нашого краю, що змуше­ний був боронитися від наступу різноликих ворогів, вручила україн­ській матері історичну місію збе­реження роду. Бо допоки чоловіки то на Січі, то в Дикому полі боро­нили волю, матері ростили і бо­ронили дітей - грядуще народу. Справжній козак ні перед ким не знімав шапки. Казали, що й перед царем. А от перед матір'ю ще зда­леку він шанобливо схиляв свою непокриту голову.

Чи є на світі хтось ближчий за маму? Скажіть, до кого всі ми по­спішаємо в будь-який час, у будь-яку далеч, щоб вилити горе, розді­лити біль душі, а, натомість, по­чути найщиріше слово розради й поради? І добре, коли поспішати є до кого. Бо життя швидкоплинне... То не скупімося ж на ласку і любов до своїх найдорожчих, найрідніших.

І зовсім не обов'язково засвідчу­вати ці почуття коштовними пода­рунками. Цілком достатньо просто зняти телефонну трубку, кинути в поштову скриньку листівку і, не примушуючи маму годинами ви­стоювати біля хвіртки, навідатися до неї в гості. До неї і - до себе, у своє дитинство. І не треба їй жод­ного гостинця. Вона сама накладе вам повну сумку. Бо кому ж від­дасть?

Хто рахував, скільки автобусів на сільських дорогах мчать повз материнське чекання? Хто загля­дав на самісіньке денце виплаканих, вицвілих материнських очей, де оселився незагойний біль? З тієї самої миті, як ми вилетіли з рідного гнізда, благословенні на світ Божий матерями, вони чека­ють на наше повернення.

День Матері, котрий святкуємо, і є спробою нагадати про це. Тільки раз на рік, а годилося б, аби Материнський день був не лише короткочасним святом, а й щоден­ними буднями.

У дитинстві ми соромилися або не вміли казати матері про любов до неї, може, навіть не знали, як передати ті почуття, які з роками все міцніше прив'язували нас до неї. В дитячому розумінні це було чимось природним, навіть обов'яз­ковим. Але ми добре зрозуміли потім, що найдорожча і незамінна людина на землі - це Мама. Так хочеться згадати її у святкові дні серед любистку і барвінку, чорно­бривців і м'яти, біля криниці. Та чомусь з далекого дитинства вона приходить втомленою і зажуреною , бо завжди була в роботі, від роси і до роси. Вставала до схід сонця і своїми маленькими руками встигала до ланки стільки пере­робити справ, що на десятьох вистачило б. А після цього поспі­шала в поле.

Руки матері... Вони ніколи не знали спочинку: жали вони і ко­сили, прали і тісто місили, хату білили, щоб стіни цвіли льонами, прибирали її рушниками, виши­вали синам рушники й сорочки. Пам'ятаєте, коли синів у військо проводжали:

Даю тобі, сину, рушничок квітчастий, рушничок квітчастий -на долю, на щастя.

У народі кажуть: «Як мати рід­ненька, то й сорочка біленька», «У дитини заболить пальчик, а в ма­тусі - серденько», «Матері ні купи­ти, ні заслужити», «Як під сонцем квітам, так з матір'ю дітям».

А роль матері на весіллі? Вона поруч своєї дитини кожну хвили­ну. Вона аж світиться до наречених увагою, добрим словом, ніжністю, чуйністю, благословенням на все найкраще в їх житті. Але вона у господі ще й розпорядниця, хазяйка. Ось запрошує коровайниць, щоб спекли її дитині коровай красний, як у небі місяць ясний. У другій кімнаті в'ють гільце - мати благословляє і їх. Молода з друж­ками йде на село просити на ве­сілля - мати, одягаючи їй на голову віночок, благословляє: «Щаслива будь, дочко, у весільному віноч­ку!». Молоді йдуть до шлюбу:

Мати доню рядила

Місяцем обгородила,

Сонечком вперезала,

До шлюбу виряджала.

Мати дає молодим образи: дів­чині - Матері Божої, а парубкові -Спасителя, і вирушають вони до церкви. І посилаються материною рукою на дітей жито-пшениця на життя, на щастя, на добру до­леньку. А далі вгощання і пісні. Мати вносить на хлібові хустку - робити «з хліба паляницю, а з Ганнусі - молодицю».

Мама доні передала свій досвід, своє вміння готувати їжу, шити-вишивати, в'язати, обходити роди­ну і доглядати її. Споконвіку в Україні до матері зверталися на «Ви», діти змалку засвоювали правила народної педагогіки: «Зне­важиш маму - підеш швидше у яму», «За мамині сльози Бог долю змо­розить».

Про маму говорити не просто. І передусім тому, що боїшся щось надогадувати, на перший погляд непомітного, а насправді - суттє­вого, дуже важливого.

Мати і війна... Велика Вітчиз­няна чи афганська... Вони забрали у неї синів. Не дочекалася, не до­кликалася... Не витримує серце, ходить до могил чи пам'ятників, падає навколішки і цілує, цілує...холодний граніт. «Горе закохалося в нашу жінку», - писав колись О Довженко. Ні! Не треба більше війн! Ніде! Ніяких! Хіба мати каже си­нам: ідіть воюйте?! Настанова в неї інша: сину, ставай до праці, твори. А коли спалахує війна, то це сини не послухалися матері. І їй зали­шається молити Бога про людське примирення. Наївні політики. Во­ни думають, що доля миру у їхніх руках. Це заслуга Матері.

А хіба є слова, якими можна бу­ло б передати горе матерів у голодному 1933-му? Зчорніла мати з мертвою дитиною на руках... Великомучениця, героїня і жертва водночас. Вічна слава Вашому імені, Мамо! Не було у Вас доро­гих черевиків, не було французь­ких парфумів, а полином і коно­плями пахли Ваші руки. Не було суконь шовкових, ні модних капелюшків. Не мандрували Ви по закордонах, бо Вам було ніколи. Ви, як та бджілка, були зайняті роботою. Вам судилося, Мамо, самим покласти в могилу своїх дітей, що згасли від голоду... За яку провину такі страждання?

А тут ще чорнобильська біда. І знову страждання: ще не жило дитя, ще тільки мило усміхалось першим зубчиком, а вже полисіло, пожовтіло. Як неймовірно тяжко

бути матір'ю! Згадую матір Шев­ченка і неню Франка, передчасно згаслих матерів В.Симоненка, В.Стуса й І.Миколайчука. Згадую маму Г.Гонгадзе...

Де мати плаче - криниця стоїть. Почула якось співали літні жінки:

Піду я до сина

Невістка туркоче

Піду я до дочки

Мене зять не хоче.

Пам'ятаєте думу «Бідна вдова і три сини»? Вигодувала мати синів, а вони її зі свого подвір'я прогна­ли: «А ти будеш у сірім ряжині між нами проходжати, будеш нас страмляти...». Й прожила вдова тринад­цять літ з чужими людьми, «а на чотирнадцятому годі» Бог покарав нечистивих, і захотіли вони повер­нути матір. Не принизилась, не повернулась - померла на чужому обійсті. Чи не так у нашому житті-бутті?!

Або ще переказ. Зажадала дів­чина у свого милого: буду твоя, як принесеш Мені серце твоєї матін­ки. Ніс син, поспішав, спотикнувся і впав. «Ти вдарився, синку? Чи дуже болить?», - озвалося мамине серце.

Здригніться камінні душі! Деко­му здається, що ми зараз пережи­ваємо страшенно важкі часи. Коли взяти в порівнянні - у пам'яті на­шій набагато гірші були. Справді, світ здається неможливим: спива­ються сини й онуки; десь на заро­бітках на чужині дочки і стають якимись чужими; легалізувалась проституція; таємниця кохання ви­неслась на вулиці. Людина незграб­но перехоплює недуги Заходу.

А мати залишається тією самою, що й тисячу років тому: вона в муках народжує дитину і любов її до дитини є материнською. «Вона хоче, щоб навколо був порядний світ, де не буде пасток, розстав­лених на її дитину. Вона хоче, щоб світ був Божим, і вона глибоко зацікавлена в тому, щоб повернути на нашу сплюндровану і засмічену землю Богоматір, повернути хра­мам святість, а священикам - гід­ність. Людям повернути дорогу до храму. І дітям повернути джерела». (Є.Сверстюк).

Вам, Мамо, судилося народити князів і гетьманів, вигойдати в колисці Запорозьку Січ. І Вам судилося народити інший народ.

Ви, Мамо, і є отой месія, який має вивести Україну на нову доро­гу. Бо сила не в мечі, не в злобі, ненависті, вмінні поневолювати, а в любові, мудрості і всепрощенні. І цю силу Ви маєте, Мамо! Ви володієте тією силою, об яку ла­маються найміцніші мечі, не долі­тають до неї кулі, яка у вогні не горить, а в воді не тоне. Та сила зветься Любов і Молитва.

Така доля Матері. Вона самовід­дано несе свого хреста. Вклоняй­мося Матері щодня... І бажаймо одного: щоб були ми достойними синами і дочками.

Будьте щасливі всі Матері. Нині сущі. 1 майбутні...

Галина Медведчук.

Лауреат обласної премії ім. Т.Шевченка.