Нещодавно я, пишучи статю пр козаків, стикнулась з проблемою. Коли описувала зовнішність бравого воїна, виникло запитання: як буде вірно ЧУБ чи ОСЕЛЕДЕЦЬ. Отже, вирішила трішки дослідити це питання.
Першим чином звернулась до народної творчості:
Питалися козака:
«Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?»
«А причина то така:
Як на війні згину -
Мене ангел понесе
В небо за чуприну»
(Степан Руданський)
Чуб — старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (переважно у козаків); чуприна. Чуб (оселедець) - це типова слов’янсько-норманська фризура. Взагалі, назва «оселедець», з'явився не так давно. Значно раніше використовували назву «чуприна».
Слід відрізняти чуб та чуприну. Чуб підстригався так: над лобом на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови залишалося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці. Таким чином голені місця прикривалися чубом і здавалося, що голова вся у волоссі; тільки коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилося дико-величним і войовничим.
Зовсім інакше підстригалася чуприна. Вся голова голилася чи стриглася при тілі, над самим лобом лишали кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, яку можна було зачесати на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве вухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалася на вухо і кінець її теліпався на плечі. Вважалося, що така коса надає лицю дуже войовничий вигляд та оригінальну красу. Яворницький Д.І. стверджує, що чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди. В Україні існував навіть спеціальний термін «чуприндир» — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові
Зупинимося коротко на історії цієї зачіски. Етнограф О. Воропай у своїй книзі „Звичаї нашого народу” відзначає: „Колись, ще за часів козаччини, в Україні городове козацтво стриглося „під макітру”. Дехто з старих людей ще й досі, сміючись, розповідає, як то колись сільські цирульники, підстригаючи козака, насаджували йому на голову макітру і ножицями обрізали все волосся, яке визирало з-під цієї посудини. Це звалося „стригти під макітру”... Так стриглися не тільки городове козацтво, а й шляхта та більша частина селян... Запорізькі козаки рідко коли стриглися „під макітру”; вони носили „оселедець”, або чуприну.
„Оселедець” був прикметою справжнього запорозького козака, що вже побував у походах. Молоді козаки, що ще не „нюхали пороху”, не мали права носити „оселедця”. Мода на чуприни не почалася з Запоріжжя, бо ще славетний князь-завойовник Святослав мав на своїй голові „оселедець”.
„Як бачимо, князь Святослав виглядав зовсім так, як геть-геть пізніше запорізькі козаки: з довгими вусами та чуприною на голові. За княжих часів, якщо вірити Льву Динаконові, чуб - ознака „значного роду”, а пізніше – запорізького козака. Князь Святослав – виняток щодо свого зовнішнього вигляду, бо на мініатюрах і фресках старої України-Русі князі наші і тодішній народ зображені з довгим волоссям і бородою”. Ми знаємо, що у „Руській правді” Ярослава Мудрого передбачена кара тому, хто обстриже волосся іншому або бороду: „А ще кому пострижет браду ли главу, 12 гривень, а князя – казнить”. Це означає, що за повернення до старих звичаїв, до законів своїх пращурів з усіх брався штраф, а якщо це зробить князь, його мали стратити.
Російські історики М. Сюзанов та С. Іванов наголошували, що образ київського властителя Святослава мав викликати страх у візантійців, бо не відповідав їхнім нормам, ромеї стригли волосся тільки у дні трауру та під час суду. Ходити стриженим міг лише фокусник чи блазень. Вуса чоловіки брили, проте відпускали бороди.
Очевидно, що після монголо-татарської навали, з формуванням у другій половині XIV ст. Литовсько-Руської держави, „оселедець” як ознака воїна-українця повертається у вжиток. Образ воїна-анта доносить до нас зображення українського князя – Дмитра (Байди) Вишневецького (існує два його портрети з картин XIV ст. – зокрема, О. Русіна „Україна під татарами і Литвою”), а ще козаки Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького.
Знову, потрапивши у кабалу до Москви у 1654 році, українці знову позбулись чубів, бо царська влада наполегливо намагалася знищити ту ознаку українського воїна.
У наказі російського царя Олексія Михайловича українцям зазначалось: „Разделение с поляками сотворишь как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах , постригите”.
Але не так сталось, як хтіли наші сусіди-росіяни, – „чуби” залишилися на козацьких головах. Про це свідчать українські ікони з зображенням козаків, портретні зображення братів Якова та Івана Шиянів (1784 р.), керівників Коліївщини Максима Залізняка та Івана Гонти (1768 р.). Звернемо увагу на характерну ознаку – сережку у вусі М. Залізняка, яка поєднує цей образ із зображенням князя Святослава. Для воїна-українця «чуб» був важливою ознакою. Тож у зимовий період на шапки нашивався своєрідний полотняний «оселедець». Ця традиція, започаткована у XV ст., проіснувала до початку XX ст., про що свідчать численні зображення воїнів УНР у 1918-1919 роках.
Проте все ж виникає запитання оселедць, чи чуб? Відповідь виринає з аналізу радянської літератури. Так, за радянських часів козак, це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів, який носив оселедець, шаровари, вуса, пив багато медовухи.
Отже, "оселедець" - слово зневажливе. Козаки так свої чуби не називали. Зазвичай казали "чуприна", "чуб". Специфічний варіант, коли волосся залишали тільки на маківці, іноді називали "коса". Є і відповідний варіант походження слова "козак": коса – косак.
Леся Медведчук
Література:
- Руданський С. «Твори в трьох томах» — К.:Наукова думка
- «Чуб і чуприна» Український Світ.- 1996. — № 1-3
- Яворницький д.І. «Історія запорізьких козаків». — ЛЬвів:Світ,1990
- Стороженко О. «Марко Проклятий. Оповідання» — К.:Дніпро,1998
- http://www.kozatstvo.org.ua/uk_u.php?d=a&i=1298
