Наснились мальви, рута-м 'ята
І скрип криничний журавля,
І смерекова отча хата,
Яку давно покинув я...
Дитячих літ моїх колиска,
Моя порадниця свята,
Вона, як доля, рідна й близька,
Миліш її ніде нема.
М.Бакай.
Коли б запитали кожного з нас, який спогад і образ який найбільший винесли ви із свого дитинства? Багато з нас відповіли б: хата наша, дідівська й батьківська, білостінна архітектурна споруда й мистецький витвір рідного народу.
Хата - найперша оселя наша й колиска роду: Світла. Чиста. Зі своїми очима-вікнами на всі сторони світу. Яку ж роль відігравала вона у духовному світі подільського селянина?
Будівництво хати завжди було дуже важливою подією. З переселенням до нової хати люди пов'язували свої надії на щасливе і заможне життя. Страх перед природою, бажання задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі - все це знайшло відображення у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах подолян.
Для нової хати намагалися знайти місце, де вдало можна розмістити господарські будівлі, де був зручний під'їзд, де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти, де город виходив до річки, ставка, де земля «спокійна», на горбку, де немає вологи, вхід до хати повинен бути з південного боку або зі сходу.
Не можна було будувати оселю на садибі родини, де були п'яниці, злодії, де люди вимерли від пошесті, де часто хворіли, де були сварки, де когось вбили чи ще якось осквернили місце, де були поховані вішальники, де раніше була церква, чи якесь інше святе місце, на пустирях, мочарах, на роздоріжжі доріг та на межі, де росла бузина, терен, калина, де був смітник, гноярка, де виливали помиї, де була хата, що згоріла від удару блискавки.
При побудові хати на Поділлі виконувались певні обряди: на обраному місці копали ями для стовпів, насипали туди жита («на довгий вік»), потім на чотирьох кутах ставили по склянці води і клали по цілушці хліба. Якщо наступного дня виявиться, що до води й до хліба ніхто не торкався або вода навіть прибула так, що хлюпається через вінця, то це було доброю ознакою.
Закладали нову хату навесні або влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю, коли повний місяць («щоб достаток був»). Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та у святкові дні. Після закладин можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, спасівка).
Зі словами «Господи, допоможи!» починали роботу. Під усі чотири купки господар клав дрібні гроші, часник. Головним будівельним матеріалом була глина. Дерево використовувалось тільки як основа. Будували хату толокою, тобто спільними силами, всім селом. То був досить цікавий і добрий звичай колективної взаємодопомоги. Але перший кілок, перші глиняні вальки обов'язково закладали господарі. Після закінчення основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів - «квітку». А потім -спільна вечеря.
У новозбудовану оселю, насамперед, вносили ікони і вішали їх на покуті, під ними ставили пікну діжу, на стіл клали хліб і сіль. Священик повинен хату освятити, обкурити її ладаном. Вважали, що краще переселятися, коли молодий місяць і не в період посту.
До нової хати на першу ніч колись на Поділлі впускали чорного півня й курку, на другу - чорну кішку й кота, і лише після того самі переходили в неї жити - вдосвіта, з хлібом у руках. Батьки новоселів на вхідчини (входини, перехідчини) несли подушки, родичі та сусіди -клуночки з житом, хліб, сіль, посуд (старий посуд у новій хаті категорично заборонявся). Гості бажали господарям щастя, здоров'я і доброї долі на довгі літа. Отакі неписані закони ховалися у давнину в подільських селах і шанували їх люди.
Традиційна вкраїнська хата являла собою оригінальний витвір народу. Типовою на Поділлі була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней (хата - сіни -хата, дві хати через сіни, хата на дві половини). Навесні подолянки сипали багато синьки до вапна, аби хата була такою, як небо над дахом. Крім внутрішньої і зовнішньої побілки стелі і стін, у багатьох селах хати розмальовували квітами. Щосуботи й напередодні свят долівку змащували глиняним розчином і застеляли пахучими травами: м'ятою, чебрецем, лепехою, тому в хаті завжди стояв приємний запах.
Біля входу в хату із сіней по один бік у кутку стояла піч, без якої важко уявити життя селянина. У ній не тільки варили страви, пекли хліб, але й сушили зерно для помолу, коноплі, льон, переховували через зиму вінки цибулі й часнику, вузлики з насінням, сушили одяг і прядиво. Піч обожнювали як захисток вогню, напевно, тому її вишукано розмальовували.
По другий бік дверей - мисник для посуду, між піччю та причілковою стіною весь простір займав широкий дерев'яний настил з дошок для спання - піл або стояло дерев'яне ліжко. Вздовж стін розташовувалися лави, які сходились у покуті, де стояв стіл, а на ньому -хліб і сіль. Особливе місце в хаті відводили іконам. Основними були ті (пара), якими благословляли батьки під час одруження, з якими вінчалися у церкві. Найчастіше вішали в хатах образи Богоматері, Спасителя, Миколи, Юрія, Спаса, Варвари, Неопалимої Купини. Мальовані боги були присутні при найголовніших подіях життя людини: народженні - дитині дарували ікону разом із хрестиком; на весіллі; на похоронах - образи клали в домовину. До ікон молилися й просили заступитися, допомогти у багатьох життєвих ситуаціях. На свята ікони прикрашали вишитими рушниками (у піст їх замінювали скромнішими або зовсім не чіпляли), на яких були і квіти, і дерево життя, і людські постаті, а іноді ще й написи. Обрамляли подоляни рушниками в основному тканими, ще й вікна й двері. Бо саме через них, вважалося, могла проникнути до оселі лиха сила. Аби зупинити її, і вішали красу - рушники-обереги.
На видному місці в хаті стояла прикрашена оковкою скриня, на ніжках чи коліщатах. Нерідко в кімнаті знаходилося по дві скрині - велика і менша. Вони свідчили про те, що тут мешкало дві жінки -мати й дочка. У більшій скрині зберігався одяг представників старшого покоління. Менша ж містила посаг: весільний, святковий і буденний одяг, рушники, сувої полотна, килими і т.д. За неписаними народними звичаями скриня дівчини - це надзвичайний предмет, що входив у її придане й був загальною турботою всіх членів сім'ї.
Стоїть отак собі роки,
Рахує дні і ночі,
В ній молоді мої батьки
Ховали найдорожче.
Хоч вийшла з моди (на селі
тепер вже гарнітури),
Вона, мов свідок на суді,
Розказує минуле...
(П.Савчук. Скриня).
На стіні кріпилася жердка, яка виконувала в традиційному інтер'єрі подільського житла роль шафи-вішалки. На ній у будень вішали щоденний одяг, а в свята - найкращі рядна і навіть килими. Демонструючи до статок, вправність і вміння господині, вони ставали одноразово при красою оселі.
До сволока або до стелі підвішували колиску. Вона мала знаходитися біля ліжка: якщо дитина прокидалася, мати тут же заколихувала немовля, а при потребі й пеленала. Були колиски, які стояли на долівці. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою. При народженні дитини в колиску клали часник і хліб як обереги. Заборонялося колисати порожню колиску, «бо можна приколихати чорта, який позбавить дитину сну». Мати виколихувала майбутнє роду під спів колисанок:
Ходить сон коло вікон,
а дрімота коло плота...
Стіну, при якій розташований піл або ліжко, завішували килимом, лави застеляли ряднами, що звалися «налавниками», а простір стіни під вікнами до рівня лав оббивали тканими ряднами - «підвіконням».
Згадаймо ще й про сволок -головну поздовжню балку подільської хати, який немов Атлант небо, тримав усю стелю і тому був уособленням міцності дому, непорушної єдності сім'ї. На ньому нерідко викарбовували рік побудови хати, прізвище господаря, хрест, писали слова з Євангелія чи криптоніми імен святих, до яких зверталися, щоб оберігали хату й тих, хто в ній живе. Поверхні граней декорували мальованим або різьбленим орнаментом. До сволока підвішували зроблену з житньої соломи перед Різдвом прикрасу -«павука».
Найсвятішим місцем у хаті вважався покуть (красний кут). З цим місцем пов'язані найурочистіші дійства. Тричі на рік - перед Різдвом, Новим роком та Водохрещами - тут виставляли кутю, клали ложки, коли «закликали на кутю» душі покійників. На покуті зберігали обжинковий сніп, тримали гілочки свяченої верби. Сюди запрошували найдорожчих гостей, садовили молодого з молодою під час весілля; зрештою, коли помирала людина, труну також ставили біля покутя - «головою до красного кута». У найтяжчі хвилини люди постійно звертали погляд до покутя, де перебувають душі праведних, і просили благословення. Всі, хто заходив у світлицю, знімали головний убір і хрестилися на красний кут.
Хата - то цілий світ подільського селянина, наповнений значущими символами: долівка зв'язувала його з матір'ю-землею, стіни захищали від ворога, дах - од негоди, а сволок - він нечистої сили.
Здавна простір поза житлом сприймався людьми як сповнений різних небезпек, від яких відділяв їх поріг рідної хати. Тож і усталилося таке: якщо люди спілкуються «через поріг», то не обмине їх сварка. Це зумовило неписаний закон: людину неодмінно треба запросити до хати (тобто дати їй можливість переступити поріг), а потім вже вітатися за руку, щось від неї брати чи їй давати.
Двері, вважалося, могли впусти ти чи не впустити в помешкання зло, тому й шанували їх: забороняли дверима грюкати, відчиняти їх ударом ноги.
Поведінка в оселі теж мала свої правила: коли заходили в хату, обов'язково скидали шапку (кашкет, капелюх), великий гріх класти шапку на стіл, тому що стіл - «місце самого Бога». Гість міг сісти побіля дверей, і лише тоді, як його запросять, перейти до лави за столом чи сісти на покуті.
Годі було знайти в селі хату без призьби - тієї господарської прибудови, що служила за своєрідний утеплювач і була додатковою підмогою при потребі: на ній сушили всіляке насіння, коноплі, мак, провітрювали цибулю, весною та влітку тут перепочивали господарі, гралися діти, збиралися сусіди на посиденьки у свято чи в неділю. Призьбу завжди тримали в чистоті, постійно змащували глиною, дуже часто підводили червоною глиною - утворювалося кругом хати замкнене коло, що не впускало злих сил до середини.
Хто б що не говорив, а з рідної хати - з цієї Берегині одвічної - починається Батьківщина, Україна. І сьогодні є велика потреба, аби минувшина, яку храмували старі хати, була з нами, щоб перейшла в нове житло, де дах під шифером чи метало черепицею і стелі високі, велика кількість кімнат, килими і кришталь, імпортні меблі і комп'ютери, на подвір'ї мотоцикл і легковий автомобіль... Кажуть, що Божий Дух витав над старими хатами і провулочками, що вивели багатьох з нас у люди.
І то великі дурниці, обман, що «наша Родина не дом и не улица». У людини один рідний дім і одна вулиця, як одне серце і одна мати, місце народження, де вперше стригли тобі волосся і вишивали долю на рушниках.
І сниться все життя батьківська хата. Вже й батьків немає на світі, і хати тієї, а вона сниться. А з нею те добре, що спізнали в дитинстві.
Пригадаймо, в нашій хаті сільській було багато квітів - за сволоком, за образами, над вікнами й дверима у вигляді букетів, віночків, хрестів. Як обереги. А на подвір'ї! Не було жодного села, де б не князювали біля обійстя чорнобривці і повняки, барвінок, васильки, любисток, мальви, айстри. Навіть за найжорстокішого безземелля селяни обсаджували квітами призьби, узбіччя тинів і доріг. Неодмінно майже в кожній родині вирощували вазони і до наших днів зберігся цей звичай. А скільки обрядів зв'язано з використанням квітів! Згадаймо веснянки та гаївки, що їх водили дівчата, прикрасивши голови віночками з квітів, хлопці ж - встромлювали пучки квітів у головні убори. Квіти використовували у вишивці, килимарстві, писанкарстві, гончарстві, вплітали у різні весільні атрибути. Традиційна квіткова символіка відігравала певну роль у побуті людини, вона - частка її світогляду, її духовності. Не випадково подоляни так шанують свято Онуфрія (25 червня) - захисника й охоронця квітів.
Погодьмося, що наші предки були таки мудрими, влаштовуючи й обладнуючи своє житло так, щоб кожна річ у ньому була придатною для вжитку й милувала око своєю красою. Не знала я колись, що краса ця зветься народним мистецтвом, що по всій Україні вона має свій власний голос, свою власну виразність і свою історію. А якщо взяти до уваги, що скатертини й рушники, килими і налавники, глечики та ослони вироблялися руками господарів та їхніх дітей, що саме в цих хатах славилися народний, хрестини й весілля, звеличувалися Різдво, Великдень і Зелені свята, співалися пісні, щедрувалося й колядувалося, чинилися святкові обряди, мовилося мудре слово, то й справді разом з О.Довженком вклонімося цій «високонравственній людській оселі...».
І коли ми нині взялися жити по-новому - живімо, але ні в якому разі не відкидаймо унікального в народній традиції. І пам'ятаймо слова О.Кобилянської: «Згадуйте предків ваших, щоб історія перед вами не згасла, і золоті нитки не губіть».
Галина Медведчук.
Провідний науковий співробітник Державного історико-краєзнавчого заповідника «Межибіж», лауреат обласних премій ім. Т.Шев ченка і К.Широцького.
